Церква в Брусилове в 18 веке

 

Логотип сайта

"Стефан, Божою милістю король Польський, надає цю грамоту Яцьку Бутовичу на відбудову містечка Брусилова і надання Брусилову Магдебурзького права."
(дано у Варшаві на сеймі вільнім, дня сімнадцятого лютого, року 1585)

Река Здвиж

Брусилівський час  

УКР

РОС

ENG

 

СТАТТІ
 

СТАТТІ ПРО БУДЕННЕ ЖИТТЯ

Дмитро Синяк  "Діти - мої ноги, діти - мої руки!.."
Ольга Козирєва  "Дочка знайшла могилу батька через 58 років"
Олексій Опанасюк   "З виступу на святкуванні 900-річчя Брусилова" (частина перша)
Олексій Опанасюк   "З виступу на святкуванні 900-річчя Брусилова" (частина друга)
Олексій Опанасюк "Древляни вдома і у діаспорі" (ч. 1)
Олексій Опанасюк "Древляни вдома і у діаспорі" (ч. 2)
Олексій Опанасюк "Древляни вдома і у діаспорі" (ч. 3)
Олексій Опанасюк "Древляни вдома і у діаспорі" (ч. 4)
Олексій Опанасюк "Древляни вдома і у діаспорі" (ч. 5)
Олексій Опанасюк "Древляни вдома і у діаспорі" (ч. 6)
Василь Ткаченко  "Колоски"
Василь Ткаченко "Дорога, довжиною в життя" (ч.1)
Василь Ткаченко  "Дорога, довжиною в життя" (ч.2)
Василь Ткаченко  "Пригода на сінопункті"
В. С.Ткаченко  "Дорога до Пірмезанса". Спогади колишнього остарбайтера. Ч. 1.
В.С. Ткаченко  "Дорога до Пірмезанса". Спогади колишнього остарбайтера. Ч. 2.
 

"Діти - мої ноги, діти - мої руки!.."

Наполовину паралізована Лариса Шпагіна з Житомирщини народила четверо дітей.

Родина Шпагіних на перший погляд видається звичайнісінькою: батько, який з ранку до ночі працює, намагаючись заробити копійку, четверо дітей, які змалку знають, що праця – єдиний спосіб уникнути злиднів. От тільки мама у них незвична: вже чотирнадцять років вона не встає з інвалідного візка. Однак за цей час народила трьох цілком здорових дівчат, якими тепер не може натішитися…

Усе почалося з роману у листах Живуть Шпагіни у селі Хомутець, що посеред соснового лісу, за сім кілометрів від райцентру Брусилів Житомирської області. Автобуси ходять сюди рідко, через що село видається краєм світу. Лариса переїхала сюди відразу після весілля з рідного Покришева, що за 24 кілометри відсіль. У вісімнадцять років вона вийшла заміж за хлопця, у якого закохалася завдяки … поштовому зв´язку.

Ще навчаючись у школі, дівчина почала листуватися з товаришем свого брата Володею, який жив у сусідньому селі, а коли пішов до армії, опинився у Далекосхідній флотилії. Лариса знала Володю лише за фотографіями, однак їхній роман у листах тривав два роки. А одного вечора - під час відпустки - красивий кремезний хлопчина з´явився перед дверима її хати. Надворі було темно, йшов дощ. Але мати Лариси не впустила його.

- Якщо ти до моєї доньки, приходь завтра вдень, - сказала.

 І хлопець, образившись, пішов геть. Але демобілізувавшись, знову з’явився перед Ларисиною мамою. За три місяці він уже попросив руки її доньки.

- Я думаю, якраз так і треба одружуватися: прислухатися до свого серця і йти за ним, - каже свекруха Лариси Ніна Михайлівна. – Мій чоловік, наприклад, запропонував мені вийти за нього заміж відразу ж, як тільки побачив. Він сирота, приїхав із Сибіру і не приховував, що шукає пару. “Я, - сказав, - хочу одружитися”. - “Ну й одружуйся, - відповідаю. – А я поки що не збираюся”. - “А якщо подумати?” – не відступав він. Я подивилася на нього, на те, який він сильний та гарний, подумала: мені всі дівчата заздритимуть, і сказала: “Хай буде й так”. І жодного разу потім не пошкодувала про свій вибір…

Ще до весілля з’явилися у Лариси перші ознаки загадкової хвороби: ні з того ні з сього дівчина час від часу починала кульгати. Але сама вона думала, що це через невдале падіння з коня у дитинстві і не звертала уваги на тривожні симптоми. Володимирові це теж видавалося дрібницею. Та через рік після весілля ноги вже погано служили жінці. Діагноз був безжалісним: розсіяний склероз – нервове захворювання, наслідком якого найчастіше буває параліч кінцівок та порушення роботи деяких внутрішніх органів. Тоді Лариса носила під серцем свого первістка – Миколку...

«Лікарі всі чотири рази забороняли мені народжувати»

- У лікарні, куди мене забрали відразу ж, як довідалися про вагітність, наполягали, щоб я зробила аборт, - згадує вона.

Ще й зараз видно, що замолоду вона була дуже гарною жінкою. Хоча пані Лариса не ходить, її ліва рука погано рухається, але очі залишилися живими і, що вражає, радісними. До великої просторої зали колишнього дитсадка, де два роки тому оселилися Шпагіни, пані Ларису привезла на візочку старша донька – десятирічна Таня. Потім вона привела двох молодших сестричок: семирічну Настю та трирічну Богдану. Миколка, якому вже виповнилося тринадцять, залишився у полі допомагати татові сіяти овес.

 - Ось мій найбільший скарб, - каже пані Лариса, дивлячись на дітей, котрі відразу ж затіяли якусь гру. – Вони - мої ноги, вони - мої руки! І тепер лікарі, які забороняли народжувати, заздрять мені. А вони ж казали, що дитина, найімовірніше, вб′є мене, що я не знесу пологів. Потім жахали розповідями про потвор, які народжуються від жінок з такою хворобою. Але я стояла на своєму.

Однієї ночі пані Ларису хотіли скрутити і насильно зробити укол, який би спричинив штучні пологи. Але вона вирвалася і підбігла до відкритого вікна третього поверху.

- Ще крок, – пригрозила, - і я стрибаю!

Потім вона тут же зателефонувала чоловікові, який примчав на таксі й відвіз її додому. Медики мусили вдовольнитися розпискою про те, що Лариса Шпагіна знімає з них усю відповідальність за її життя та здоров’я. Таку розписку пані Лариса писала і перед народженням усіх наступних дітей. А четверті пологи приймав чоловік…

Тривале лікування у Житомирі та у Брусилові нічого не дало: через кілька місяців після народження першого сина пані Лариса вже не могла пересуватися без інвалідного візка. Напевно, це була найважча пора в її житті. Вона відчувала себе безпорадною, а її чоловікові з усіх боків нашіптували: “Покинь її, поки маєш лише одну дитину! Ніхто тебе не осудить! Ти ж молодий, здоровий, у тебе все життя попереду!”

- Я усім відповідав лише одне: не лізьте у моє життя, - каже Володимир Шпагін. - Адже таке могло статися і зі мною. Я вважаю, якщо кохаєш жінку, не маєш права залишати її через хворобу.

Чесно кажучи, я уявляв собі чоловіка пані Лариси зовсім іншим. Думав, побачу стомлену, зламану непосильними клопотами людину: адже на її плечах відповідальність за чотирьох дітей та дружину-інваліда. Та пан Володимир виявився щирим, веселим мужчиною, який звик ніколи не нарікати на долю.

-Якщо Бог мені ще дітей дасть, я не буду проти, - каже він. – Діти – то Божа роса, помічники, опора у старості. От тільки б у люди їх вивести. Миколка малює як справжній художник. Он, подивіться, яких звірів з мультфільмів на фасаді нашої хати намалював! А у школі є портрет Шевченка його роботи. На ньому Кобзар – як живий. Миколку б до художньої школи віддати, але у Брусилові є тільки музична. Та й син каже, що хоче бути не художником, а священиком…

Коли лікарі знову приїхали, щоб оглянути її, пані Лариса, побоюючись, що її заберуть до лікарні, попросила свекруху швиденько відвезти її на візочку через поле до лісу.

Настю Лариса Шпагіна народила під плотом власної хати: медики просто не встигли донести її до “швидкої”. А останні пологи пані Лариси приймав її чоловік.

- Дружина нізащо не хотіла їхати до лікарні, - ніяковіє він. – Теща побігла по лікаря. Довелося мені… І це, якщо чесно, не так вже й складно…

Тим не менше, пан Володимир вважає вдалі пологи подарунком Божим, тому назвав найменшу доньку Богданою – та, яку Бог дав.

Біля дітей пані Лариса забуває про свою хворобу і про все на світі. Вона живе їхнім життям, їхніми проблемами, думає тільки про них. Для них вона робить усі хатні справи, які може: готує їсти, прибирає, прасує, пере. Влітку разом з малими їздить до лісу: сама їде на візочку по асфальтованій дорозі, а діти збирають гриби та ягоди і приносять їй. Деколи пані Лариса навіть відважується на поїздки до рідного Покришева, які тривають шість-сім годин!

Але найбільша допомога мамі – старша донька Тетянка. Вона і підстриже неньку, і помиє, і допоможе перебратися з візка на ліжко. Встає Таня о шостій ранку, і поки дорослі сплять, малює.

- Нас усіх татова коняка виручає, - жваво гомонить Таня. - Там “п’ятірка”, там “десятка” - от ми вже й маємо на обід. І ще кози – ми всі їх доїти вміємо, хіба крім Богдани. Ну й пенсія мамина…

Лариса Шпагіна щомісяця отримує 135 грн., а її чоловік - за те, що доглядає її, - шість грн. Якби не допомога протестантської церковної громади, родині було б скрутно. Пані Лариса вже давно стала членом цієї церкви, а її чоловік ще вагається.

- Я деколи випити зайвого можу, - зізнається він. – А відтак вважаю себе недостойним. Мені пастор казав, що у Царство Боже таких не беруть…

Дмитро Синяк

газета "Високий Замок"

 

 

  <<< повернутися назад            читати далі >>>

 

© 2007-2010 "Брусилів-Онлайн". Усі права захищені. Пишіть нам на електронну пошту

Повне або часткове використання матеріалів дозволяється за умови посилання на "Брусилів-Онлайн" ( для Інтернет-ресурсів - наявність активного гіперпосилання на http://brusilov.org.ua/ ).
Адміністрація сайту не несе відповідальність за достовірність інформації рекламного характеру.
Адміністрація сайту не завжди поділяє думки авторів.
Авторські права на статті, твори літератури чи мистецтва, що представлені на цьому сайті, належать їх авторам.