Церква в Брусилове в 18 веке

 

Логотип сайта

"Стефан, Божою милістю король Польський, надає цю грамоту Яцьку Бутовичу на відбудову містечка Брусилова і надання Брусилову Магдебурзького права."
(дано у Варшаві на сеймі вільнім, дня сімнадцятого лютого, року 1585)

Река Здвиж

Брусилівський час  

УКР

РОС

ENG



СТАТТІ
 

СТАТТІ ПРО ЛЮДЕЙ

Микола Атаманчик "Незгасний світоч України"

Наталія Ячменнікова "Найсекретніший вчений СРСР"

Елена Седунова   "Планета Евгения Червонюка"
Л. Сивак. Валентин Хорохонько "Дивак із глибинки"
Олексій Опанасюк "Мова рідна нас пробудить" (частина перша)
Олексій Опанасюк "Мова рідна нас пробудить" (частина друга)
Олексій Опанасюк "Мова рідна нас пробудить" (частина третя)
Олексій Опанасюк  "Ніхто з Брусилова мені не пише" (частина перша)
Олексій Опанасюк  "Ніхто з Брусилова мені не пише" (частина друга)
Олексій Опанасюк  "Ніхто з Брусилова мені не пише" (частина третя)
Олексій Опанасюк  "Ніхто з Брусилова мені не пише" (частина четверта)
Олексій Опанасюк  "Ніхто з Брусилова мені не пише" (частина п'ята)
М.І. Каплаушенко   "Осівецькі сліди в Антарктиді"
М.І. Каплаушенко  "Доля героя" (частина перша)
М.І. Каплаушенко  "Доля героя" (частина друга)
М.І. Каплаушенко  "Доля героя" (частина третя)
С. Орункаєв   "Ренесанс професора Мартиненка" (частина перша)
С. Орункаєв   "Ренесанс професора Мартиненка" (частина друга)
С. Орункаєв   "Ренесанс професора Мартиненка" (частина третя)
В.С. Ткаченко  "Три медалі за відвагу"
М. Макаренко "Образ життя Митрополита Іларіона (Огієнка)"

Незгасний світоч України

До 125-річчя від дня народження митрополита Іларіона (Івана Огієнка)

Микола АТАМАНЧИК
(смт Брусилів, Житомирська область)

«Доля судила мені немало працювати в таких умовах і на таких посадах, коли моя діяльність не належала тільки мені, — я працював для цілого українського народу. Як я працював — судити не мені». Іван ОГІЄНКО

Упродовж багатьох десятиліть в Україні ім’я одного з її найвидатніших синів, титанів думки і духу рівня Михайла Драгоманова, Івана Франка, Михайла Грушевського, перебувало під забороною. Замовчувалася безприкладна подвижницька діяльність Івана Огієнка на утвердження незалежности рідної землі. Лише останнім часом його ім´ я повертається до нас.

Витоки

За уточненими даними, Іван Огієнко народився 14 січня 1882 р. (за новим стилем) у Брусилові на Київщині (нині — Житомирська область). У цьому містечку над тихоплинним Здвижем минуло його дитинство. Тут син убогої вдовиці (батько трагічно загинув, коли Іванкові було лише два рочки) першим учнем закінчив початкову народну школу, пішки дістався до Києва, щоб вступити до військово-фельдшерської школи (у ній міг навчатися безплатно). Петроградський місячник «Сельский Вестник» вмістив першу статтю п’ятнадцятирічного юнака «Какъ живутъ крестьяне» — про долю земляків рідної сторони.

Закінчивши фельдшерську школу, він мусив відробити шість років у психоневрологічному відділенні Київського військового шпиталю. За цей час підготувався і 1903 р. склав екстерном іспити в класичній гімназії Острога, опанував грецьку і латинську мови та набув права на продовження навчання. Але щоб звільнитися з роботи в лікарні, зобов´язався вступити на медичний факультет університету Св. Володимира в Києві.

Попри студії з примусу, студент захоплювався улюбленими — мовознавством, літературою, історією, богослов’ям — і за порадою професури історико-філологічного факультету полишив медицину й повністю поринув у світ близьких йому наукових інтересів, став кращим студентом, отримував Кирило-Мефодіївську стипендію. Закінчив університет з відзнакою.

Селянин за походженням, Іван Огієнко набув аристократизму в рухах, поведінці, мові, праці. Йому належать слова, що праця — то щастя, а найбільше щастя — працювати для свого народу. Тривалий час він викладав російську мову у школах Києва, а після закінчення Вищих педагогічних курсів учителював у народних школах рідного Брусилова. У 1914 р. склав магістерський іспит, а напередодні Лютневої революції викладав як приват-доцент в університеті, який раніше закінчив.

Перший ректор

За Центральної Ради Івана Огієнка обирають професором, йому доручається організувати університет у старовинному Кам’янці-Подільському. З нагоди відкриття вищого навчального закладу газета «Свято Поділля» писала: «Сьогодні, 22 жовтня 1918 р., на Поділлі засвічується нове огнище, що проміння свого світла буде на довгі роки пропускати в темні несвідомі верстви українського громадянства. Це світло української культури є заснування Кам’янець-Подільського державного університету.

Хто це світло запалив? Хто вклав у нього душу, дав йому життя з великим майбутнім та з високим завданням? Такою людиною, яка відіграла надзвичайно велику ролю в тому, що Україна має другий рідний, близький по духові й національних завданнях кращий університет, є професор Іван Огієнко». Він став першим його ректором.

Однак університет у Кам’янці-Подільському проіснував недовго. Вже на початку 1921 р. радянська влада закрила богословський і правничий факультети, призначила комісарів, потім університет реорганізували в Інститут народної освіти, згодом — у педінститут імени В. Затонського.

У вересні 1919 р. уряд Директорії призначив Івана Огієнка міністром освіти та сповідань Української Народної Республіки, який тут же видав розпорядження про відросійщення Церкви в Україні, всіляко обстоював права державного суверенітету щодо всіх церков та віровизнань на терені республіки. Він брав участь у розробленні законів про утворення церковних братств, документів про передачу духовних шкіл у відання міністерства народної освіти, у підготовці актів про визнання автокефалії Української Церкви. Міністр надавав великого значення духовній освіті, опікувався діяльністю пастирських курсів, займався видавничою справою. Тоді побачили світ кілька брошур Івана Огієнка, присвячених викриттю політики Москви щодо Української Церкви, українізації богослужіння і всього церковного життя. Як бачимо, проблеми, порушені міністром освіти й сповідань, не втратили своєї актуальности й донині.

На еміграції

З 1921 р. Іван Огієнко перебував в еміграції, викладав упродовж кількох років українську мову і літературу у Львівській учительській семінарії, заснував видавництво «Українська автокефальна церква», ініціював створення при Синоді Православної Церкви в Польщі комісії з перекладу Святого Письма та богослужбових книг українською мовою. Згодом Івана Огієнка обирають на професора церковнослов’янської мови та палеографії у Варшавському православному університеті. Пізніше університет Масарика в Брно (Чехо-Словаччина) надав Іванові Огієнку ступінь доктора філології без захисту дисертації.

У 30-ті роки учений перекладає Біблію. Цей переклад використовували не тільки українські православні, а й греко-католики, протестанти. У цей же період він редагує часописи «Рідна мова» і «Наша культура». У червні 1940 р. очолив Головну церковну православну раду, згодом був висвячений на архієпископа Холмського і Підляського під чернечим іменем Іларіон. З 1945 р. до 1947 р. мешкав у Швейцарії. Тут, у Лозанні, 1946 р. тяжко захворів, написав прощальний заповіт своїм трьом дітям, пережив дві складні операції, на які навіть лікарі не покладали надій.

До кінця свого життя далі жив у Вінніпезі (Канада). 1951 р. став головою Української Греко-Православної Церкви в Країні Кленового листа, заснував богословський факультет у Манітобському університеті, поновив випуск журналу «Наша культура», пізніше перейменованого на «Віра й культура». Нині це науковий орган Богословського товариства імени митрополита Іларіона, редагує його учень Івана Огієнка Степан Ярмусь, уродженець с. Лідихів, що недалеко від Почаєва, декан Колегії св. Андрея при Манітобському університеті, почесний науковий співробітник відділення релігієзнавства Інституту філософії Національної академії наук України.

У 1957 р. громадськість Канади широко відзначила 75-річчя Івана Огієнка та закінчення ним перекладу українською мовою Біблії, якому він присвятив двадцять один рік.

У зв’язку з кончиною Івана Огієнка 29 березня 1972 р. телеграми співчуття у Вінніпег надіслали не тільки прості люди, а й уряди та політичні діячі багатьох країн Європи і Америки, керівники всесвітніх наукових, громадських, релігійних, миротворчих і благодійних організацій світу.

Посилка з Канади

Нещодавно у Брусилів надійшла посилка з Вінніпега. В ній виявилося понад два десятки книг Івана Огієнка, виданих свого часу в Парижі видавництвом «Наша культура», у Канаді — накладом інституту дослідів Волині, богословських історичних студій «Волинь» тощо. Цей подарунок селищний голова Леонід Рибець передав районній бібліотеці. Її колектив оформив виставку «З Україною в серці». Відкрила її збірка віршованих драматичних поем «Вікові наші рани». За епіграф правлять слова автора:


Я взяв своє серце малими руками
Й віддано поклав Україні до ніг,
І юна любов розцвілася між нами,
І став я орати твердий переліг.
Й нікому вже більше не дав я любови,
Бо другого серця кохати не маю,
І вірним зостанусь, аж дошки соснові
Єдину любов мою спинять безкраю…

У Швейцарії 1946 р. Іван Огієнко написав драматичну поему «Невинна кров». Цей твір він присвятив багатостраждальній Холмщині, осередку давньої слави України, столиці князя Данила Галицького.

Її орда топтала дика,
Польща мордує гірше ката!

За неї, бездольну рідну матір, готові вмерти холмщинці-українці.

Доленосний Всеукраїнський собор, скликаний таємно, без дозволу польської влади, а тому прозваний зборами, поклав Іван Огієнко в основу історичної драми «Воскресення України». Те красиве свято спротиву унії відбулося 15 серпня 1620 р. у церкві Богоявленського братства в Києві на Подолі (Святу Софію в той день захопили уніати). Ревні патріоти України гетьман Петро Сагайдачний, архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький, ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря Іов Борецький, видатний учений Памва Беринда, автор «Плачу Східної України» та «Граматики» Мелетій Смотрицький за участи посла з Білоруси, старшин і козаків Війська Запорозького ухвалили:

Не підем в унію ніколи,
Бо в перекинство це дорога.

Присутній на зібранні преподобний Паїсій Іпполитович висловив рішучість Холмщини:

До нас ввірвалися жовніри
Й списали унію на спину,
Та ляської Нової Віри
Ніхто не прийме й на хвилину.

Завершується поема історичним богослужінням «На воскресення України».

Яскравою зорею з Києва, духовною цівницею (сопілкою) постає в драматичній поемі «На чужині» Івана Огієнка святитель Димитрій Туптало, який тривалий час був проповідником при дворі гетьмана Івана Мазепи в Батурині. Син сотника, він до скону вірно служив Україні в герці проти зросійщення, за її соборність.

Давні українсько-російські політико-економічні порахунки, які, як зазначав Іван Огієнко, «ніколи не спиняються, а тільки міняються у своїй формі, бо їхня колоніальна імперська істота остається віками незмінною», висвітлено в драмі «За Україну». Зміст твору розкривають заголовки дій: «Совєти все у нас забрали», «Буря», «У в’язниці», «Сибір — це цвинтар України…»

Лейтмотив «Хто вірує, тому сяє сонцем надія» пронизує драматичну філософську поему митрополита «В обіймах страждання».

Найголовніша і найсвятіша ідея українського народу, від давніх віків унаслідувана, — незалежна Українська держава — червоною ниткою проходить через історичну епопею Івана Огієнка «Наш бій за Державність». У цьому творі йдеться про вікопомні національні змагання за соборність України часів гетьмана Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Івана Мазепи.

Ніби то про наш час — розділ «Будують Польщу та Москву наші люди» з історичної поеми «Туми» (туми — так звали у XVI–XVIII ст. тих українців, що ставали татарами і служили їм навіть проти України). Бо й справді, мільйони українців працюють нині за кордоном, на Схід і Захід, але тільки не на будівництво рідного дому.

«Мій твір “Наш бій за Державність”, — писав Іван Огієнко, — це історична епопея, епопея всенародна, всенаціональна. Його я виношував довгим життям своїм, а писав кров’ю серця свого…» І додавав: «Минулі віки передали наступним поколінням і сучасним бій за Державність священним заповітом…»: І всі глибоко віримо:


Скінчиться Бій за нашу Державність,
Бо Україна — непоборна,
Й вона вбереться в вічну славу,
Як мати вільна і соборна.

Отримав Брусилів з Канади й такі книги свого земляка, як «Українська культура», «Філософські містерії», історично-літературну монографію «Костянтин і Мефодій, їх життя та діяльність», «Історія церковно-слов’янської мови», «Рятування України», «Українська культура і наша церква», «Ідеологія Української православної церкви», «Історія Українського друкарства», «Преподобний Іов Почаївський», «Таїнство хрещення», «Обоження людини — ціль людського життя», «Українська церква за Богдана Хмельницького, 1647—1657», «Князь Костянтин Острозький», «Хресне знамення», «Легенди світу», «На Голготі», «Наша літературна мова. Як писати й говорити по-українському», «Український літературний наголос», «Граматичний стилістичний словник Шевченкової мови», «“Стилістичний словник” — підручна книжка для вивчення української мови», «Постання азбуки й літературної мови в слов’ян».

Доповнюють виставку книг великого земляка в районній бібліотеці —«Тарас Шевченко» (упорядник, автор передмови і коментаря Микола Тимошик), «Перші революційні вірші Тараса Шевченка» (підготовлено Львівським крайовим товариством «Рідна школа»), «Феномен Івана Огієнка» вже згадуваного канадського вченого Степана Ярмуся, перше число альманаху «Житичі» міжрайонного літературно-мистецького об’єднання «Житичі», в якому вміщено краєзнавчу розвідку «Подвижник церкви і науки» й листи Івана Огієнка до Івана Франка та Осипа Маковея, збірка «Огієнкові афоризми і сентенції» (упорядкування, вступна стаття й покажчики Зиновія Тіменика), «Голгофа Івана Огієнка» Миколи Тимошика тощо.

За неповними даними, бібліографія наукових, публіцистичних та художніх праць Івана Огієнка перевищує тисячу одиниць.

Огієнко вчить нас жити

Уже другий десяток років поспіль весняної пори, овіяної світлим благовістом, Брусилів вшановує пам’ять свого знатного земляка. До однієї з духовних столиць України приїжджають гості з Києва, Житомира, інших міст нашої країни, щоб зачерпнути снаги з вічних огієнківських джерел, причаститися незгасним полум’ям високого слова предтечі. У ці дні оголошуються імена лауреатів премій його імени. Нагородження ними громадських діячів, письменників, вчених, митців за високі творчі досягнення в галузі громадської діяльности, науки, освіти, літератури, мистецтва ініціював на початку 90-х років минулого століття тодішній голова Житомирської обласної організації Національної Спілки письменників України, родом з Брусилівського району Олексій Опанасюк. А очолює Комітет у справах огієнківських премій один з їхніх лауреатів, ректор Національної академії мистецтв, народний художник України Андрій Чебикін. Зокрема, минулого року їх удостоєні письменник, дисидент, член Гельсінської правозахисної групи Василь Овсієнко, літератор і видавець, керівник Всеукраїнського центру дитячої книги, директор видавництва «Веселка» Ярема Гоян, ветеран української літератури, шістдесятник, автор книг «Визначні, відомі й та інші», «Ламані-переламані і… щасливі» Володимир П’янов, колишній в’язень мордовських таборів письменник Анатолій Шевчук, вчений із Сум Віктор Терлецький, художні керівники народного дитячого хореографічного ансамблю «Сонечко» з Житомира Тетяна і Михайло Гузуни.

А під час церемонії першого нагородження лауреатів премії імени Івана Огієнка, коли зайшла мова про те, як збиткувався тоталітарний режим над його родичами, тодішні керівники району покинули зал, де відбувалося зібрання. Родич видатного сина України Віктор Огієнко, навчаючись у ВНЗ, мусив приховувати навіть від приятелів свою приналежність до роду «українського буржуазного націоналіста». Й досі Першотравневою називається вулиця селища, на якій колись розташовувалося обійстя Огієнків, а інша, що примикає до неї, — Карла Маркса.

— Неабияких зусиль, — розповідає голова Брусилівського осередку Всеукраїнського товариства ім. Івана Огієнка, член Національної Спілки письменників України Василь Сташук, — коштувало вирішення питання про встановлення пам’ятного знака на місці, де народився і виріс наш славетний земляк.

Останнім часом ситуація змінюється на краще. Районна газета «Відродження» започаткувала рубрику «Огієнкові джерела», про Івана Огієнка розповідає районне радіо. Кілька книг з канадської посилки має районний краєзнавчий музей. У педагогічних колективах району проводяться Огієнківські читання. Набрав розмаху конкурс учнівських творів «Іван Огієнко — унікальна й універсальна постать нашої історії». Порушено питання про присвоєння імени Івана Огієнка Брусилівській загальноосвітній школі № 1. Селищна рада відкрила розрахунковий рахунок на спорудження пам’ятника Іванові Івановичу Огієнку. Заслуговує увіковічення пам’яті не тільки він сам, але також і його рід, дружина — брусилів’янка Домініка Литвинчук. Подружжю разом випало переживати еміграційні труднощі, смерть первістка — сина Євгена, тужити за надздвижанським містечком, материковою Україною.

…Людина великого інтелекту й порядности, Іван Огієнко вчить нас жити не одними земними потребами — перейматися високою духовністю, утвердженням у суспільстві вічних людських цінностей, Української Ідеї.

 

  <<< повернутися назад                      читати далі>>>

 

© 2007-2010 "Брусилів-Онлайн". Усі права захищені. Пишіть нам на електронну пошту

Повне або часткове використання матеріалів дозволяється за умови посилання на "Брусилів-Онлайн" ( для Інтернет-ресурсів - наявність активного гіперпосилання на http://brusilov.org.ua/ ).
Адміністрація сайту не несе відповідальність за достовірність інформації рекламного характеру.
Адміністрація сайту не завжди поділяє думки авторів.
Авторські права на статті, твори літератури чи мистецтва, що представлені на цьому сайті, належать їх авторам.